Вже у 1900 році в «Газеті спортовій», «Слові польськім», «Віку новім», а у 1905 році і у виданнях «Товариства забав народу і молоді» знаходимо коротку хроніку, в якій повідомляється, що перший хокейний матч відбувся в 15 січня 1905 року, проведений товариством «Чарні», яке раніше називалося «Слава». Іншої інформації, яка б підтвердила, що у Львові окрім «Чарні» ще хтось грав у хокей, знайти не вдалося. Навіть прізвища учасників першого матчу не публікувалися. У своїх спогадах професор Рудольф Вацек, професор Тадеуш Дронгєвич, Маріан Коб’як та доктор Станіслав Полякевич говорять, події з часом забуваються, але старанне відродження і збереження історичної правди ми вважаємо своїм обов’язком.

Цікаво підкреслити, що з 8 по 20 грудня 1909 року спортивний клуб «Погонь» провів дискусію з видів спорту, які культивувало товариство. У дискусії взяли участь як львівські так і запрошені фахівці. Обговорення з хокею провів М. Кавецький. Але створення хокейних команд почалося тільки у 1925 році. Отже 25 січня 1925 року на ставі Світязі відбулася хокейна зустріч між львівськими командами «Лехія» та «Чарні». Перемогу з рахунком 2:1 здобула «Лехія». Судив матч Більор. Як засвідчують засоби масової інформації, команди грали на рідкість примітивно. Після цього матчу наступила тривала перерва. В грудні 1925 року відбулася конференція, на якій було створено Львівський окружний союз хокеїстів й обрано керівництво союзу у складі: голова – Тігер («Лехія»), заступник голови – Стшелецький («Чарні»), секретар – Радлєр («Гасмонея»), скарбник – Тускі («Погонь»). В конференції брали участь делегати від клубів: «Погонь», «Чарні», «Лехія», «Гасмонея», «Спарта» та АЗС.

Секція хокею офіційно була зареєстрована 1927 року. Сьогодні мало кому відомо, що в команді грали сини відомого українського художника Івана Труша – Мирон і Роман. Але, як розповів член команди Омелян Бучацький, хокей зароджувався дуже важко,передусім через необхідність значних матеріальних витрат. Спорядження хокеїста коштувало дорого, наприклад, кийок – 7 польських злотих, тоді як некваліфікований робітник заробляв 30 злотих на місяць.

Рукавиці привозили з Канади, вони обходилися хокеїсту у 80 злотих, форма для воротаря – 500–600 злотих. Проблемою був штучний лід, проведення хокейних матчів залежало від погоди. Оскільки зима у Львові завжди була нестійкою, то один із майданчиків виклали неглазурованою керамічною плиткою, його заливали водою за температури нуль градусів, тоді поверхня плитки вкривалася тонким шаром льоду, що давало можливість проводити хокейні матчі.

У середині 30-х років у Львові активно розвивався хокей. Матчі ставали своєрідними атракційними подіями в культурно-спортивному житті міста. На хокейних майданчиках обов‘язково грали духові оркестри, довкола ставили льодові скульптури, підсвічували їх кольоровими лампочками. Хокей був настільки популярний і престижний, що до його розвитку долучалися деякі видатні особи. Наприклад, архітектор Іван Левинський та ректор Львівської політехніки Едвард Ковач проектували спортивні майданчики. Польська влада добре фінансувала свої хокейні команди, тоді як українські існували на громадські і спонсорські кошти. Тож багато українців переходили грати до польських клубів. Та мало кому відомо, що у 30-х роках Львів став центром єврейського хокею. Саме тут відбулася Перша всеєврейська зимова олімпіада з хокею. Лише в містах Галичини існувало шість єврейських хокейних команд.

У радянській Росії грали в хокей, але не із шайбою, а з м‘ячем.

Розповідають, що Сталін викликав когось із відомих на той час спортивних функціонерів і запитав, якою найпопулярнішою спортивною грою радянські спортсмени могли б здобути авторитет на найближчих Олімпійських іграх.

Почув у відповідь – канадський хокей із шайбою. Тоді дав наказ військовим створити радянську хокейну команду. На фінальний матч на першість Львова з хокею 1940 року прибула численна делегація спорткомітету Радянського Союзу. Тоді газета «Известия» писала про цей канадський хокей у Львові. У травні 1941 року, записав у своїх спогадах хокеїст Омелян Бучацький, він як капітан збірної команди і дев‘ять кращих гравців зі Львова (серед них – брати Мирон і Роман Труші) отримали в обкомі фізичної культури путівки до Москви в столичні команди «Спартак», «Динамо» і ЦСКА, де мали вчити росіян грати в канадський хокей. Але почалася війна. По її закінченні українські хокеїсти –Мирон Труш та ще кілька галичан– тренували росіян. Учнем Мирона Труша був радянський хокеїст Бобров. Саме Мирон навчив його робити відомий кидок, який пізніше почали називати «фінтом Боброва».Під час його виконання хокеїст об‘їжджає ворота й закидає шайбу.

Парадоксально, що після успішних тренувань радянських спортсменів Мирона Труша та інших хокеїстів вирішили позбутися й вислали до Сибіру. Завдяки настирливому листуванню матері Мирона Труша з Берією його повернули до Львова, однак він емігрував до Польщі, де до війни був відомий як блискучий хокеїст. Роман Труш залишився в рідному місті і взявся за відродження стрільби з лука. Він створив радянську школу з цього виду спорту, яка прославилася на
весь світ.